Трагедія східних українців

premium

Уже кілька поколінь українців вивчаючи історію України 20-30-років ХХ століття не звертають уваги на те, що окрім Західної (що входила до складу європейських держав) за межами УСРР існувала не менша – Східна Україна (справжня, а не та під якою ми сьогодні її розуміємо).

Річ у тому, що керівництво Російської імперії, як більшості інших, традиційно здійснювало адміністративний поділ ігноруючи національні кордони народів, що її заселяли. Створення етнічно змішаних губерній (та навіть повітів) мало зашкодити процесам національної консолідації поневолених народів та посприяти їх асиміляції.

Відтак, відновлена у 1917-1920 роках українська держава відразу ж відчула проблему пов’язану із приєднанням східноукраїнських земель. Вони перебували у складі Воронезької та Курської губерній, Області війська Донського, Кубані та Ставропільської губернії.

Після поразки УНР вкрай обмежене у своїх можливостях керівництво УСРР все ж продовжувало наполягати на перегляді кордонів зі своїм «старшим братом». Протягом 20-х років минулого століття це питання підіймалося неодноразово.

Воно й не дивно. Адже в цей час уся офіційна пропаганда таврувала польський режим Пілсудського за переслідування та гноблення українців, їх асиміляцію на Галичині, Волині, Холмщині, Підляшші.

В цих умовах ігнорування справедливих домагань українців щодо приєднання Східної України до УСРР в межах «братнього Союзу виглядало принаймні «цинічним».

Однак, попри декларування намірів вирішити національне питання, більшовицький режим продовжував традиційну для російської імперії політику насильницької русифікації.

Пропозиції української сторони про проведення українсько-російського кордону в межах СРСР відповідно до етнічних кордонів були кількаразово проігноровані.

Як наслідок за переписом, проведеним у грудні 1926 року у прилеглих до України адміністративних одиницях на схід від визначеної волюнтаристським методом межі РСФРР та УСРР компактно проживало понад 4,5 мільйонів українців. Приблизно стільки ж українців тоді компактно мешкало на українських землях у складі Польщі (Галичина, Волинь, Полісся, Холмщина).

Адміністративно справжня Східна Україна входила тоді до складу Російської СФРР та знаходилась у межах таких адміністративних одиниць: Курської та Воронезької областей та Північно-Кавказького краю.

Їх кордони були проведені таким чином аби затушувати переважання українського населення.

Наприклад у складі Курської та Воронізької областей на суцільній території у 42 тисячі км2, проживало 2,2 млн. осіб. З них 1,4 млн. (63,7%) все ще визнавали себе українцями (попри десятиліття систематичної русифікації).

Проте цей прилеглий до України масив – більший за ту ж Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею. Не був він приєднаний і до сусідньої Харківської області УСРР.

Внаслідок такого проведення кордону, тогочасна українська столиця – Харків – виявилась прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські національні території.

Територія тогочасного Північно-Кавказького краю (без північнокавказьких республік) відповідає трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропільському краям і Ростовській області.

Що ж собою являв Північно-Кавказький край тоді?

Попри відсутність офіційного статусу край фактично являв собою одну із національних республік СРСР. Він займав територію в 293,6 тисяч км2 з населенням у 8,2 мільйони осіб. Для порівняння: на той час у Білорусі проживало 5 мільйонів осіб, Узбекистані – 4,5, а Закавказькій Федерації (Грузія, Вірменія та Азербайджан) – 6,3!

Після окупації більшовиками Дону та Кубані у 1924 році ці етнічно-змішані українсько-російські території стали його основою. Українсько-російська частина краю була аграрною. Сільське населення складало тут понад 80%. При цьому у національному складі селянства існував українсько-російський паритет (2,7 та 2,7 мільйони відповідно), тоді як у традиційно зрусифікованих містах переважали росіяни (0,99 та 0,34 мільйона відповідно).

Водночас в прилеглих до УСРР 5 округах (Таганрізькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство складало більшість.

Наприклад в Кубанському окрузі їх було 900 тисяч із 1,4 мільйонів, Донецькому – 206 тисяч із 376, Таганрізькому – 191 тисяча із 265 і так далі.

У більш віддалених 5 округах частка українців складала від 30 до 50%. І лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому окрузі – була незначною.

Попри поразку Кубанської Народної Республіки боротьбу кубанське козацтво продовжувало. Якщо на Великій Україні партизани діяли до кінця 1920-х років, то на Кубані – до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942 року).

Виявилось, що становище Східної України у складі Російської Федеративної СРР куди гірше від Західної, яка перебувала під владою таврованої офіційною пропагандою «пілсудчини» та «панської Польщі» (Це зовсім не значить, що там не було терору проти українців. Але все пізнається в порівнянні!)

В умовах чергового наступу режиму на селянство на межі 20-30-х років посилилась ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Ради, почали створюватися нові повстанські загони які формувалися під гаслами "Нехай живе вільна Кубань!"

Відповіддю російського керівництва на активізацію спротиву українського селянства та козацтва стала справжня війна, що включала в себе заходу різнопланові заходи терору.

Східна Україна (тобто ті українські землі, що опинилися внаслідок волюнтаристського проведення державного кордону УСРР та РСФРР у складі Росії) найбільше постраждали і від Голодомору.

Якщо втрати 30-ти мільйонної України склали тоді 3,5-5 мільйонів осіб, то 6 мільйонного Північно-Кавказького краю (без північнокавказьких республік де голоду не було) за оцінкою Роберта Конквеста 1 мільйон осіб. Смертність у багатьох станицях коливалася від 40 до 90%.

Уже до 9 березня 1931 року лише з районів Кубанської та Чорноморської округ Північно – Кавказького було виселено в "Північні області" 10 тисяч родин (близько 100 тисяч осіб), а в період із листопада 1932 р. по січень 1933 р. на "чорну дошку" було занесено 15 станиць: дві донських та 13 кубанських.

Епогеєм імперської наруги над корінним населенням східно-українських земель стала масова депортація корінного українського населення до Сибіру та Казахстану та знищення традиційних назв населених пунктів.

Аби витравити память про історичне минуле станиці Київську, Уманську, Урупську, Поповичівську та Полтавську назавжди було позбавлено своїх історичних назв. Їх перейменували на Красноартільську, Красноармійську, Ленінградську, Кагановичівську та Совєтську...

Лише з Полтавської, Медведівської і Урупської було виселено до Сибіру і Уралу – 45 тисяч 639 осіб. В Полтавські станиці де проживало 17 тисяч жителів в 3,6 тисячах дворів майже все населення було виселене до Сибіру.

Видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом М.Тухачевського предбачала заселення спустошеної станиці демобілізованими солдатами Червоної армії.

При цьому порядок їх вербування був чітко визначений: до поселенців в жодному разі не могли бути зараховані вихідці із України та Північного Кавказу. Окремі демобілізовані привезли з собою до 12 членів своїх родин.

Проте на зрошеній кров’ю корінного населення землі переселенці почувалися вкрай незатишно.[b] Їх становище розкривалось у доповідній записці у Політуправління Червоної Армії: «Люди з Півночі [Росії – автор] і з Білорусі звикли жити в деревяних ізбах, з деревяними подами, а тут мазанки і глинобитна підлога… Не знають навіть як ремонтувати вибоїни в підлозі. Господині, так ті сумують за російською піччю… На цьому грунті були навіть цілі сімейні «трагедії». Розводились – жінка із дітьми поверталась назад, а чоловік – залишався. Були випадки підпалів, побоїв, грабунку з боку корінного населення.[b] Страх козаків особливо відзначався… казали «Коли б козаки не повернулись та нам не дісталось».

То ж чи можна дивуватись, що значна частина кубанських, донських та терських козаків під час Німецько-радянської війни 1941-1945 років вирішила все ж таки воювати проти сталінського режиму?

Зрозуміло ж, що це була їх відплата справжньому ворогу – сталінському окупаційному режиму. І не їх вина, а їх трагедія, що довелося їм воювати на боці іншої людиноненависницької імперії – нацистської Німеччини. А чи був у них інший вибір?

Олександр Крамар

premium

Тиша. Мабуть болюча тема.

seredulik

для нашей страны это было тяжелое жесткое время. не знаю как наши предки все это вынесли
_________________
Лучше один раз добиться успеха, чем потом всю жизнь рассказывать почему ты этого не сделал

LehaLexus

Зрозуміло в який бік хилить автор. Але всі анаведені аргументи дуже однобокі й віддають закидами камінням в бік Росії. Якщо Кубань опинилася у складі Росії, то провина в цьому аж ніяк не царя, не комуністів, а самих тих жителів названих станиць та хуторів, бо вони не вважали себе настільки українцями, щоб увійти у склад України, бо в ті часи поняття Україна як держава у масовій уяві - це щось на зразок польотів на альфа Центавра зараз. Вони себе самоусвідомлювали не як українці і не як росіяни, а як "вольные". І прблема не в тому що це був геноцид проти українців. Внаслідок голоду 1933 росіян померло не менше ніж українців. Не треба плутати мух з котлетами. Не треба суспільним міжкласовим проблемам додавати присмак націоналізму, бо тоді там націоналізмом навіть і не пахло.
Що стосуеться "козаків" та "казаков", то автор мабуть навмисне їх плутає, або ж просто їх не відрізняє. А між тим, це два різні класи людей з різних епох, з різними інтересами, проживаючих на різних територіях. Стосовно українських запорізьких козаків, то в часи радянської влади їх утворень вже давно не існувало. (Козацтво занепало після 1775 року - Розвал Січі). А "донские казаки" - це зовсім інший прошарок. І боролися вони не проти радянської влади, а проти тих, хто намагався включити територію Войска Донского у свою державу. Однаково чи то був Врангель, Денікін, Тухачевський, Якір, Керенський. Казаки били і красних і білих, бо вони були анархістами за свідомістю. Тому українським націоналізмом і патріотизмом у радянські часи на Кубані та Дону і близько не пахне.
Рекомендую автору прочитати хоча б "Тихий Дон" Шолохова, щоб переконатися в цьому.
_________________
Правый всегда прав, из двух правых прав тот правый, который правее.

Modulyator

LehaLexus
Я згоден з тобою . перемішувати два різні поняття - це , на мій погляд, недальнозоркіть в плані історії
_________________
Иди своей дорогой, и пусть люди говорят что угодно ( Данте Алигьери )
Не спорь с дураком - люди могут не заметить разницы (Неизвестный Философ)

premium

bozman

Вибачайте, але не втрутиться у полеміку немаю змоги.
Наші мереф`янці, можливо знають, що я переймаюся історією рідного краю. Так от. Восени 1932 року на тупиковій колії (зараз тягова підстанція) був побудований дощатий барак для тифозно хворих. Під цим виглядом енкаведісти заганяли до цього тупика два -три вагона, битком набитих людьми, які буцім -то повинні були доправлені до Сибіру, як куркулі, виставляли варту, і не відчиняли дверей, поки не затихали стони...Далі тіла грузили вилами на можари і волами до Сухоярського лісу.Отак проходило виселення по -більшовицькі, по Петровські та по Косіорські. Це дані зі слов очевидців, хоча вони і були в ті роки дітлахами, але пм`ять таке не стирає.
Думайте, панове та робіть висновки.
_________________
історію часто пишуть ті, хто вішає героїв (англ.) patriotmerefa

LehaLexus

Шановний bozman, я не сперечаюсь з вами про дійсність тих подій, що ви описали, бо не був їх свідком, але ж до чого тут кубанські казаки, про яких веде мову premium

До premium: уточніть дату чи період, коли кубанські казаки усвідомлювали себе Малоросами. Якщо на початку 19 сторіччя, то я ще погоджуся, але не під час революції 1917, а тим паче не в часи більшовиків.
_________________
Правый всегда прав, из двух правых прав тот правый, который правее.

tokar_all

tokar_all

bozman
нехило,а я думал,что в сухоярском лесу хоронили жертв голодомора...
интересно где именно...все-таки столько людей похоронено..
_________________
Я не люблю базар,не люблю расклады,гады,отдельно я и трогать меня не надо...

premium

premium

LehaLexus

premium

Там розповідається про те, що сталось через 20 років після цього перепису. Не думаю, що картина за цей час змінилась. В українців народжуваність була надзвичайно високою, є навіть дані, які зафіксовані в енциклопедії здається 1929 року, що українців було більше ніж росіян. Я розумію, що в це важко повірити, яле в 20-х роках відбувалась українізація і багато з тих, хто за походженням були українцями, накінець визнали себе такими. Навіть перепис 1897 року (а є багато свідчень, що насправді він підтасований в вигідному для росіян руслі за рахунок українців, татар та ін.) показав, що українці (малороси) складають значну частину населення в багатьх областях імперії, наприклад Берестейщина, Гродненщина, Кубань, Пн. Кавказ, Білгородщина, Вороніжчина, Сибір, Зелений Клин...

LehaLexus

Хай навіть так, але ж багато українців не померло з голоду і не було розстріляно, а просто переселилися до Тюмені, на целіну у Північний Казахстан та Поволжя, у Приморський край та Комі АРСР. Причому мирним шляхом, добровільно у пошуках великих грошей на великих будівництвах та у колгоспах. Відбулося розпилення україномовного населення по території Союзу. Саме тому його частка зменшилася, от і все. І ніхто ніякого геноциду не проводив.
_________________
Правый всегда прав, из двух правых прав тот правый, который правее.